Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

шепотом, а опісля й голосніші. Кожне говорило про свою біду. Те саме було і між хлопцями. Івась звернув увагу на одного ровесника, який припав йому до серця. Оба були на себе схожі, мов рідні брати, і ростом і кучерявим чорним волоссям. Івась був сміливіший і перший до нього зблизився.

– Ти звідкіля?

– Я з Кирилівки, з Брацлавщини.

– А є тут твій батько або мати?

– Нікого немає, мене самого захопили, а батько не знаю куди дівся.

– А як тебе звуть?

– Артимом.

– А мене Івасем та ще й Носенком. Я з Покровів близь Уманя.

– Що з нами буде?

– Господь його знає… Коли не вспіємо втекти, то певно пропадемо.

– Добре казати втекти. Я вже про те й сам думав, та нас пильнують мов собаки…

– Тихше говори, а то ще який чорт підслухає, то нас пов'яжуть сирівцями.

– Татарин нашої мови не розуміє.

– Не вір цьомуу них тежлюди бувалі, той нашумовузнають…

Від цеї хвилі хлопці держалися разом і спати лягали побіч себе, а тоді нашіптували собі до вуха своє важке горе та плакали, молились разом і один другого потішав та підбадьорував, що може воно таки вдасться їм утекти.

– Я мушу таки втекти, – говорив Івась, – щоб не знати що. Такого годі видержати.

– Ну, то втікаємо оба. Держімось разом, бо я сам нічого не видумаю.

– Воно так у купі буде краще. Все ж один другого порятує, та чого один не видумає, то другий.

– А чи знайдемо дорогу додому, чи не заблукаємо у степу?

– Підемо татарським слідом, – а чи ти вмієш на коні їздити?

– Та ще й як. Та я думаю, що на коні небезпечно, а краще пішки, бо буде можна де-небудь у бур'яні скритися.

– Але на коні скоріше заїдемо додому. Ти подумай, які наші ноги покалічені.

– А відкіля коней візьмемо? – завважив Артим.

– Вкрадемо татарам. Це ж не гріх, бо вони нашого добра чимало награбували.

– А що буде, як нас піймають?

– Чому мають нас піймати? Будемо молитись до святого Миколая, щоб нас заступив, а він певно нам поможе…

– А я таки боюсь, що коли б нас піймали, то смерть неминуча.

– Овва! А чи не краще нам померти, як так мучитись? Козак нічого не боїться.

– Та я теж із козацького роду, – каже Артим. – Мій прадід і дід і батько були козаками… Але знаєш ти, Івасю, що ми мусимо стати побратимами так, як між козаками водилось, то значить, що один другого в біді не покине, хоч би прийшлось і загинути…

– Я знаю, що то побратимство, мені дідусь усе розказував.

– Тільки біда, – каже Артим, – що тут ніде нема церкви і не буде де побратимства заприсягти собі.

– Ну, годі. Коли нема церкви, то й без цього можна. Бог усе бачить і знає.

Вони таки лежачи на землі обнялись і поцілувались, та стали собі до вуха шептати присягу на побратимство так, як її знали зложити.

– Підожди, Івасю! А до котрого села втікатимемо, чи до Покровів, чи до Кирилівки?

– Це пусте, – каже Івась. – Коли б лише до якого-небудь добитись, то вже будемо між своїми людьми, а вони вже не дадуть нам пропасти, тай поможуть додому добитись.

– Чи у твоєму селі були татари, Івасю?

– Ні, Бог помилував. Мене з левади захопили враз з отарою.

– А наше село орда спалила до тла. Люди завчасу скрились, бо нікого тут з наших не бачу.

– Якось воно зробиться, коли б лише втекти.

І так розмовляли з собою ці два десятилітні побратими кожного вечора, поки не позасипляли…

IV

На другий день повернули загони з новою здобиччю. Боже! Скільки було тут плачу й голосіння! Назганяли пов'язаного народу без числа. Хлопці захоплені думкою про втечу наче не бачили і не чули людського горя.

– Знаєш, мені цеї ночі святий Миколай приснився, – сказав Артим. – Прийшов сюди достоту так, як у нашій церкві намальований з довгою палицею в руці, і каже до мене: «Ви, хлопці, щиро до мене молились, і я вам поможу втекти».

– Невже ж так тобі приснився? – каже врадуваний Івась.

– їй Богу, що так, я нічого не прибільшую, і тепер я певен цього, що нам поталанить…

– Мені також так здається.

– А знаєш чому? Бо ми ще молоді і не нагрішили багато.

– Либонь що так.

– А чи візьмемо ще кого з собою? Святий Миколай був би тільки втішений.

– Гм… Я взяв би усіх, коли б можна було. А то я думаю, що як нас багато втікати буде відразу, то буде нам тяжче і всіх нас виловлять. Утікаймо самі, а інші хай втікають за нами. Та цього їм не можна говорити, щоб не виговорили. З усіма побратимства заводити не можна.

– Втікаймо цієї ночі.

– Не можна, – каже Івась, – ще не всі вислані загони повернулися, ми можемо на такий загін попасти і пропадем.

– А як ти гадаєш зробити?

– Я гадаю, що коли всі загони повернуться, то табор зараз рушить далі, а на найближчім постою ми втечемо.

– А є у тебе який ножик?

– Є. Маю в кишені, та ще й кресиво.

– У мене теж є, а це в дорозі нам придасться.

А опісля знову, як полягали спати, шептали собі про втечу, і дуже з цього раділи.

На тім місці спочивав табор іще один день, а опісля, коли всі загони поверталися, рушив у дальшу дорогу. Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядались по сторонах, щоб добре затямити дорогу. З правого боку далеко видно було великий ліс. От коби їм лише там добратись… Але до ліса було далеко, а їх добре сторожили татари.

Хлопці йшли жваво, не зважаючи на поранені ноги. їх гріла надія, що завтра о такій порі вже будуть на свободі. Так зійшов день аж до вечора. Як звичайно вишукували татари місце на постій поблизу води. Тепер якраз стали над широкою рікою з невеличкими озерцями, зарослими густим комишем і трощею. Тут було ще багато води, бо сонце не вспіло її висушити. Над вечором заганяли товар і коні до пійла. Потім погнали і бранців, мов отару овець. Хлопці розглядались пильно, куди їм буде найбезпечніше втекти.

– Чи зараз? – шепнув Артим Івасеві.

– Ні. Ми це зробимо ніччю, як табор засне. Тепер нас помітили б.

Опісля завернули бранців до табору і стали роздавати на вечерю печену конятину, а далі все стало стихати. На небі щораз густіше стали виступати ясні зорі, поки не вкрили цілого погідного неба. Хлопці лежали в траві, дожидаючи з б'ючим серцем